Я народився і виріс в Криму. Як і більшість моїх друзів ходив у кримський дитсадочок, вчився у кримській школі, а у 18 років був призваний до лав Збройних сил України.
Відслуживши, залишився в українській армії за контрактом, а згодом поїхав у ротацію до Іраку у складі миротворчого контингенту Збройних Сил України. І як це недивно звучить, але саме там, у Іраку, коли кожного ранку ми шикувались на плацу, піднімаючи прапор України і слухаючи гімн нашої держави, я зрозумів – я українець і всім серцем люблю свою країну.
Але чому так пізно, чому лише у двадцять з лишнім років я дійшов цього висновку? А, мабуть тому, що навчаючись в школі, нам ніколи не прищеплювали те, що ми українці – громадяни незалежної України і нашим святим обов’язком є захист рідної Вітчизни і необмежена любов до неї.
Після повернення з ротації я перевівся служити в Крим. Моєю найсильнішою метою було отримати звання офіцера і я всіма силами прагнув цього.
Свою доньку я віддав навчатись в єдину в Криму Українську школу-гімназію, де навчання було українською мовою, бо розумів, що діти – майбутнє нашої держави і з дитинства необхідно прищеплювати їм любов до рідної Батьківщини. Хочу зазначити, що неодноразово і я, і моя дружина натикались на стіну непорозуміння від оточуючих: Чому саме ця школа, там же навчання українською мовою?... І таке подібне.
Коли в березні поточного року почалися всім відомі події в Криму, сказати, що наша родина пережила, мабуть, найскладніші часи – не сказати нічого.
Коли нас – військовослужбовців – поставили перед вибором: бути вірними присязі і при цьому покинути територію Криму, або ж зрадити рідну країну і перейти на бік ворога, я у своєму рішенні не вагався ні хвилини. Прослуживши майже 15 років в Збройних Силах України, будучи офіцером української армії я вирішив до останнього бути вірним присязі. Моя сім’я мене підтримала, і ось ми тепер живемо в місті Житомирі, а моя донька навчається в одній з житомирських шкіл.
Але, кажучи відверто, я не раз задавав собі питання: Чому сталося саме так? Адже в Криму залишились мої батьки, родичі, друзі, які не дуже мене й підтримали у моєму виборі.
Моя суб’єктивна думка є такою: Коли у травні 44 року з Криму радянською владою було депортовано так звані нацменшини, а саме: корінний кримськотатарський народ, болгар, грузинів, армян, греків, то півострів став, так би мовити, порожнім. У зв’язку з чим владою було поставлено однією з ключових завдань – заселити Крим. Тоді до Криму поприїжджало багато переселенців, більша частина яких була з Росії. Також відіграв важливу роль і той факт, що у радянські часи військовослужбовці-пенсіонери за певні заслуги могли після виходу на пенсію обирати собі місце проживання в Криму. І таких бажаючих було дуже багато, більшість з яких також була з тієї ж Росії.
Повертаючись до подій весни поточного року хотів би сказати, що саме ця верства населення відіграла негативну роль у анексії Криму Росією. Вони ніколи себе не вважали українцями, мріяли весь час про Радянський Союз і в цьому дусі виховували своїх нащадків. Також, для того, що ми сьогодні маємо посприяло й те, що за 23 роки незалежності України, нажаль, українська влада не займалась кримським питанням, хоча він із самого початку був проблемним регіоном з патріотичної точки зору.
Майже те саме можна було й спостерігати на сході нашої держави.
Сьогодні ейфорія в Криму закінчується, кримчани повертаються до реалій життя: високі ціни, нехватка продуктів, величезні черги за пенсіями та соціальними виплатами, провалений курортний сезон, неможливість виїхати за територію Криму з паспортами, які вони отримали від Російської Федерації, вже, навіть, про свободу слова та демократію й не варто казати. Тобто пройшло півроку, а покращення ще поки тільки в обіцянках. І вже все частіше чую від своїх родичів нотки незадоволення.
Бажаю, звичайно, кримчанам всього найкращого, але мене дивує той факт, що невже ніхто з цих фанатиків, які заварили цю кашу не вивчав історії і не розуміє, що народів, які зрадили свою державу завжди чекало покарання.
Але знаю, що в Криму не всі такі і є значна кількість людей, які проти існуючого режиму і вірять, що прийде час, коли все стане так, як було раніше.
Можу з упевненістю сказати: щоб не трапилось сьогодні, якби ворог не показував нам свої ікла – ми єдина країна і ми вистоїмо і обов’язково переможемо, бо з нами Бог і ми стоїмо на захисті своєї країни. Слава Україні!