RSS
П'ятниця, 29 березня 2024, 14:02
Суспільно-інформаційний ресурс громади
Фахівці ДСНС та ювенали не припиняють проведення профілактичної роботи, що спрямована на запобігання нещасним випадкам на водоймах у зимовий період.
Житомирщина разом з усією країною допомагає жителям Херсонщини, які опинилися під загрозою через терористичний акт росіян на Каховський ГЕС.
Символічно, що це відбулося саме в Овручі, адже ця громада найбільше постраждала від російських бомбардувань.
Хлопці та дівчата навчаються у ліцеї № 28. З ними також друг з ліцею № 16. Разом вони влаштували імпровізований блокпост, на якому збирають кошти на допомогу нашим захисникам.
Віктор Третяк
Погляд на ситуацію з мобілізацією очима співробітника ТЦК

Усі канали та пабліки зараз тільки й роблять, що розповідають про свавілля військкомів, про те, як ч...

Anton Reshetnyuk
ПАМ’ЯТАТИ, РОЗУМІТИ І ПЕРЕМАГАТИ!

Вже  за  тиждень на календарі замайорить дата, яка у свідомості багатьох поколінь українці...

Вектор Читача
Бібліотекар. Книжка. Подія

Шановні друзі! Цьогоріч Житомирська обласна бібліотека для дітей та юнацтва святкуватиме свій 85-річ...

Віктор Мельниченко
Сесія Новогуйвинської ради, попри перешкоди, прийняла ряд важливих для громади рішень

Чергове засідання сесії Новогувинської селищної ради пройшло на підвищених тонах. Частина депутатів ...

Житомирські новини
Житомирський десатник розповів, з чого ефективніше знищувати ворожі повітряні цілі
Житомирський десатник розповів, з чого ефективніше знищувати ворожі повітряні цілі
Поліцейські пропонують долучитись усім охочим, у першу чергу студентській молоді, до превентивної роботи та підвищення правової обізнаності суспільства. Конкурс триватиме до 12 травня та має на меті створення низки соціальних роликів із порадами, як уберегтися від шахраїв. Продаж неіснуючих товарів, телефонні шахрайства, псевдоволонтерство – найпопулярніші схеми, до яких вдаються ошуканти. Чи не щодня до поліції Житомирщини надходять повідомлення від потерпілих про те, що вони стали жертвою кіберзлочинців.
В Україні продовжено запис до 8 бригад «Гвардії наступу»: «Сталевий кордон», «Червона калина», «Лють», «Рубіж», «Спартан», «Кара-Даг», «Буревій», «Азов». Вони мають зміцнити українські сили під час майбутнього контрнаступу та звільненні територій від ворога. Це бригади Національної гвардії, Національної поліції та Державної прикордонної служби. «З ворожою піхотою в нас розмова коротка. Тільки вони починають штурм – одразу отримують по зубах і бажання штурмувати наші позиції відпадає. Ми їх навіть іноді чекаємо. Але недооцінювати ворога не варто», — боєць бригади «Рубіж».
Посміхнись  
- Повертається додому місцевий чиновник, добряче хильнувши з колегами: - Ллл-ллл-люссссся, я ссс-ссс-сеня взагалі не пив! - От...
Сильні жінки для сильної України. 12.28.2016 - 12:30

http://life.pravda.com.ua/volunteers/2015/01/28/188514/

Воїни добра. Ірина Солошенко

 

"Я забороняю вам вбивати громадян моєї країни!" Цю фразу я сказала 22 січня, зателефонувавши в міліцію. У відповідь міліціонер засміявся", – пригадує Ірина Солошенко події річної давнини.

Тоді вона довго плакала від безвиході, потім залишила телефонну заяву про злочин беркутівців, хоча, звісно, ніхто заявою не займався.

Тепер Ірина допомагає рятувати тих, хто ледь не втратив життя в боях на Сході. Солошенко – один із найактивніших волонтерів Київського військового госпіталю, хоча свою історію вона починає з Майдану.

"Я – медик Майдану", – каже жінка. Вона ще часто скаже слово "побратими" – саме так, і не інакше, вона називає товаришів із Майдану, – а наприкінці розмови обійме. "Це така майданівська традиція", – просто пояснить Солошенко.

Шлях Іри у військовому госпіталі – від точкової допомоги до більш системних змін: спершу діставала бійцям кефір і ліки, а тепер вибиває безкоштовне оздоровлення для поранених.

"В перші дні в госпіталі, я не знала за що братись. Спитала санітарку: "Може, підлогу помити треба?" Тоді вдягнула гумові рукавиці, взяла ганчірку, відро з водою і пішла прибирати. Бійці дивувались – я геть не вписувалась в їхнє уявлення про санітарок. Але так по трошки з ними познайомилась", – каже Іра, поки ми йдемо до відділення хірургії госпіталю.

"Ось цих пандусів ще кілька місяців тому не було. Ми з іншими дівчатами тягали ноші, поки не з'явились хлопці-волонтери, а потім Неллі Стельмах з "Крил Фенікса" організувала встановлення пандусів", – розповідає Солошенко.

Півгодини тому караван швидких привіз нових поранених до госпіталю, активісти "Волонтерської сотні" видають одноразові пелюшки, одяг, ліки й продукти. У кімнатах, на дверях яких патріотичні малюнки з написами "Палата героя", дівчата годують вечерею бійців, хтось приходить спитати список потреб.

У ці процеси Іра вже не втручається. Її нова ціль – 10 тисяч євро на закупівлю реагентів для нового апарату й уже згадана реабілітація бійців у санаторіях. А ще – виявлення потреб лікарень на лінії фронту, куди вона якраз збирається їхати. Поки вона ще в Києві, умовляю її розповісти про життя волонтера.

СВІТ АТО – ЦЕ ОСОБИСТОСТІ, ІСТОРІЇ

Як тільки почалась анексія Криму Росією, я написала заяву у військкомат. Я ж медсестра. Звісно, мене ніхто не викликав, бо в мене є мала дитина, хоча я й бачу її зараз рідко.

Колись я мріяла про професію лікаря, але не наважилась на цю роботу – боялась крові.

З медициною мене пов'язує диплом медсестри, а взагалі я логопед і юрист за освітою, до Майдану працювала комерційним директором невеликого спеціалізованого видавництва.

Життя показало, що з мене, мабуть, був би гарний лікар. От ви питаєте, як я психологічно витримую постійні контакти з пораненими бійцями. Але ж вони абсолютно чудові: від поранення (якщо це не деформуюча мізки нейротравма) солдат не перестав бути собою.

Моя восьмирічна донька не рахує, скільки в бійців рук, ніг, очей. Вона просто починає спілкуватись з пораненими, і для неї це також норма, коли чогось "не вистачає". Дорослі психологічно починають чіплятись за ці ушкодження.

Пригадую, як плакала дружина Сергія Гордійчука, який втратив руку. Вона так побивалась, що я зрештою сказала: "Таке враження, що ти його за цю руку любила". Він же залишився собою, він живий. Катя перестала плакати.

Мені нещодавно написали купу гнівних повідомлень у Facebook за те, що я показала пораненого в жахливому стані. Мовляв, як ви можете! Хлопці видужають, а потім ці фотокартки залишаться. Вони не подумали, що в мене не могло "просто так" з'явитись фото пораненого з реанімації, що його зробила дружина бійця, і лише з її дозволу я публікую.

Але я зараз не про це. Якщо ви хочете і далі закривати очі на те, що на війні солдати отримують ушкодження – можете мене просто не читати. Проте це реалії війни, воно так є. Зараз на сході ранять, убивають, щодня, війна поруч.

Коли ти читаєш "два двохсотих, три трьохсотих", це тільки сухі цифри. Інша справа, коли хтось із рідних чи друзів воює на сході – це одразу змінює оптику сприйняття.

Ось є хлопчик, який щомісяця приносить близько 5 тисяч гривень на потреби поранених. Не знаю, скільки він заробляє, але його рідний брат – кіборг. І він був в ДАП в цій заваленій метео-вежі, в страшні дні взяття аеропорту. Ми весь час переписувалися: "Денис там знаходиться, у нього легка контузія". Йому війна болить особисто, він розуміє, що і його брата можуть поранити, він може потрапити в шпиталь. Тому цей мій благодійник відчуває емпатію до інших поранених.

Тут, в Києві, живеш – здається, що ніякої війни немає; там, в АТО, живеш – здається, що крім війни нічого немає. Війну можна побачити і зрозуміти тільки побувавши там.

У мене ця війна – в обличчях, у тих хлопцях, яких знаю особисто. Там – мої побратими з Майдану. Один із них – підполковник у відставці, пішов у батальйон Кульчицького й був простим рядовим. Нещодавно він загинув у засідці.

Є ще Олег Березовський, колишній ВВшник, днями йому виповнилось 25 років, а в нього вже нема двох кистей рук – відірвало під час бою. Більш сонячної людини я не знаю. Коли у мене виникають якісь проблеми, починаю ними загружатись, дзвоню йому й потім думаю: "Боже, чому я цим зациклююсь?"

Сьогодні я зустрічала свого побратима, Женю з позивним "Чорний доктор", передавала йому з Канади речі. Він – маркетолог із Дніпропетровську. І каже: "Це якась тенденція, другий Новий рік я зустрічаю на вулиці. Тепер – в окопі".

Зараз Женя в батальйоні "Київська Русь", вони 127 діб стояли в Дебальцеве. Він – медик Майдану. 20 лютого був у найстрашніших місцях, куди я не ходила. Я була біля Жовтневого, а він – на перших барикадах. Дуже пишаюсь, що я цих людей знаю. Тепер ці хлопці воюють.

Якось у нашому госпіталі був хлопчик, я побачила, що його обличчя все в шрамах. Кажу: "Хочеш, я напишу про тебе історію"? Він спершу відмовлявся, та потім погодився. Канадійці безкоштовно трохи відновили обличчя, та воно в нього все одне сильно пошкоджене. Але хлопець не захотів далі його лікувати – на зібрані кошти купив бійцям тепловізори.

Взагалі все залежить від людини. Є випадки, коли після протезування чи операції сім'ї поранених дзвонять і кажуть: "Ми вже все отримали, більше нічого не треба, знімайте нашу картку, хай іншим допомагають".

Я хочу, аби про цих хлопців говорили, аби їх бачили. Щоб суспільство інакше ставилось до людей з травмами, та каліцтвами, від поранень, які тепер мають обмежені можливості, бо ці можливості суспільство саме ж обмежує.

Хоча я розумію, що це психологічно важко. Якось до нас приходила дівчинка з одного банку, робили бійцям картки. Дивлюсь, наступного дня її вже нема, замість неї якийсь хлопець збирав дані – вона не змогла психологічно витримати це.

Є й такі поранені, з якими говорити нереально. Просто глуха стіна недовіри. "Держави нема, волонтерів нема, нічого нема". У одній такій сім'ї військових дуже важка ситуація: старший син служить у Росії, у середнього – відтята нога, молодший у цей час в АТО. Мама нікому не вірить, нічого знати не хоче, "ніхто нічого не зробить".

Я опублікувала її номер картки, попросила допомогти. Але від її негативного настрою мені хотілось головою битись об стіну.

ВОЛОНТЕРИ – ЯК СОЦІАЛЬНИЙ ПРОВІДНИК

Хто такий волонтер? Будь-хто, хто приходить може себе так назвати й потім зробити якусь бридкість. І як ти перевіриш? У нас у госпіталі від "Волонтерської сотні" зареєстровано 160 людей. Це ті списки волонтерів, які ми подали керівництву Центрального Клінічного Військового Шпиталю м. Києва.

Коли тебе лікарі вже знають, бійці теж, то вже легше працювати. Спершу я розрізала перев'язочні матеріали, потім – допомагала санітаркам, іноді була сиділкою біля пораненого.

Коли ось так біля пораненого сидиш, увесь час думаєш, що можна ще зробити, а не просто кефір принести. Потім починаєш думати масштабніше.

Хтось (вже не згадаю хто саме), написав у Facebook історію пораненого хлопця з його фото. Тоді я подумала, що якщо при цьому публікувати реквізити його картки, це допоможе фінансово йому і його сім'ї допомогти.

Було багато випадків, коли бійці спершу відмовлялись. Я їм пояснювала, що це навіть не стільки для грошей, це важливо для суспільства – бачити, хто воює. Адже там, наприклад, чоловіки, у яких п'ятеро дітей! Ви просто уявіть – п'ятеро дітей, у нього нема ноги, а він каже: "Я не хочу ніякого розголосу! Я не задля грошей туди йшов!"

Житомирські новини