Саме з таких паралелей хочу почати свої власні роздуми про вступ  на посаду (на  трон) Петра Олексійовича  Порошенка.

Так сталося, що з найбільш уславленим російським царем нашого президента пов’язує не тільки ім’я, але ще й по батькові (обоє Олексійовичі), до того ж у обох сини (Олексії) названі в честь дідусів. Отож, вже чимало співпадінь  закладено історією,  і, переконаний, не випадково, бо, як ви знаєте, випадковість, – це закономірна реальність.

Обидва – дуже амбітні і вольові особи, які не зупиняться ні перед чим, задля досягнення інтересу, в першу чергу державного. Обидва на перше місце ставлять реалізацію власних амбіцій, які співпадають з основними тенденціями сучасного розвитку держави, світу та воліють ввійти в історію, як непересічні особи, що зробили прорив в її становленні.

Історики, які досліджували державну діяльність  Петра I одним з основних досягнень ставлять йому те, що він «прорубав» вікно в Європу, і це дійсно на той час було величезним цивілізаційним проривом. Вважаю, що наш президент, зробив все це ще до інавгурації, «прорубавши» його (вікно) не тільки в Європу, а і в Америку одночасно, на останніх зустрічах (5-6 червня) у Варшаві, Берліні та Парижі.

На порядку денному обох правителів стояло (і сьогодні стоїть) реформування армії по західному зразку, як структури, яка має стати однією з визначальних складових успіху держави.

На порядку денному нашого президента стоїть питання розпуску Верховної Ради та перетворення її на ефективно діючий державний механізм. Такі ж, аналогічні питання стояли і у нашого прототипа, який у 1711 р. реформував Боярську думу і замість неї започаткував Сенат та визначив його основне завдання: «Зріти по всій державі витрати, й непотрібні, а особливо марні, відставити. Грошей, якомога, збирати, оскільки гроші є артерією війни».

На часі у нашого президента стоїть реформа органів державного управління, децентралізація влади, передача її на місця. Подібні реформи (з вимогами того часу) успішно провів Петро I в 1717-1721 роках, що дало змогу  кардинально змінити систему управління державою та зроби її доволі ефективною.

В ті далекі «петрові» часи відбулась і церковна реформа, що на часі і в Україні, і я впевнений, що Петро Олексійович буде сприяти створенню в Україні  єдиної православної помісної церкви Київського патріархату.

Обоє, як ми знаємо, тяжіють/ли до західного стилю життя, до світських манер, знань іноземних мов та товаришування з видатними особами сучасності.

А ось так, по-російськи прямолінійно, але доволі влучно і красномовно та власними словами  Петро I дає оцінку українцям:
«...Сей народ и зело умен и зело лукав: он, яко пчела любодельна, дает Российскому государству и лучший мед умственный, и лучший воск для свещи Российского просвещения, но у него есть и жало. Доколе россияне будут любить и уважать его, не посягая на свободу и язык, дотоле он будет светочью Российского Царства; но коль скоро посягнут на его свободу и язык, то из него вырастут драконовы зубы, и Российское царство останется не в авантаже».

Енциклопедія дає тлумачення  вже не звичному для на словосполученню «не в авантаже», яке пояснюється наступним: не в гарних умовах, не в вигідному світлі, не в пошані, в недолюблю ванні…

Але, на останок, хочеться  коротенько проаналізувати період керівництва новітніх президентів України та провести певні  паралелі з періодом минулих «царювань», то можна помітити ось таку тенденцію: Леонід I (Леонід Кравчук) та Леонід II (Леонід Кучма), далі, Віктор I (Віктор Ющенко) та Віктор II (Віктор Янукович).

 Отож, слідуючи цій аналогії на сьогодні ми маємо Петра I , а от чи будемо мати Петра II - покаже тільки час, хоча, Петро I може зробити так, що стане і Петром II, і Петром Великим і  для всієї України, і для всього світу…

Володимир Піньковський