Любов і ненависть… У Вероні?

Житомир, новини - Кожна нова вистава Петра Авраменка – подія. Вистава «Любов і ненависть у Вероні», прем’єра якої відбулася 26-27 червня, – подія знакова. І для Петра Авраменка, і для Житомирського академічного українського музично-драматичного театру імені Івана Кочерги , і для культурного життя Житомирщини.

За основу вистави взято п’єсу Гр. Горіна «Чума на ваші дві родини». І хоча у п’єсі дія відбувається в італійській Вероні, хоча у ній йдеться про ворожнечу двох родів Монтеккі і Капулетті, у виставі дія набуває позачасового значення. В ній постають «вічні» питання буття, і з посеред них – найголовніше і найпекучіше в історії людської цивілізації – питання війни і миру. Тому-то і відбулася на Житомирському кону вистава-притча, яка пробуджує людську пам'ять сьогодні, аби було у людства завтра. Тому-то і фінал вистави - світлий і життєстверджуючий: хлопчик, слідом за дорослими. викидає не лише меч, але й дитячу рогатку. І читається така сцена, як утвердження «вічної» істини: людина приходить в цей світ заради життя, а не для смерті.

Режисер Петро Авраменко постав і як режисер-драматург, і як сценограф, і як дизайнер костюмів. Він не лише здійснив драматургічну переробку тексту п’єси, а й виступив як автор текстів пісень-сонгів, у яких закарбована його мистецька і громадянська позиція. Глибокі за філософським звучанням сонги , чітко (навіть – жорстко) виписана партитура метафоричних сцен, епізодів, образів; напрочуд талановите оранжування пісень (О. Кривошея) – все це стало основою для виявлення художньої волі режисера та його світобачення, його філософії буття. Цьому ж сприяє і лаконічна мова режисера-сценографа. Основою творення образної системи вистави є каміння, яке набуває у режисера багатозначного звучання і потрактування. З каменю складено стіни монастиря і могилки померлих, каміння діє як руйнівна зброя і як основа для фундаменту будівель. А, отже, постає як сутнісне наріжне питання: хто є людина? Будівничий чи руйнівник? І для чого людина живе? Щоб зводити храми, чи їх руйнувати? Камінь перетворюється на наскрізну метафору вистави, яка є багатогранною і багато значущою. Вона вимагає роздумів і прийняття рішення. Перш за все – для себе. Глядачеві ж лишається визначити своє ставлення до цієї метафори, а, отже, зробити свій власний вибір – у житті!

Петро Авраменко, який, як відомо, створив яскравий метафоричний театр, в цій виставі винайшов своєрідний мистецький сплав із власних пошуків і пошуків творця епічного театру ХХ століття Б.Брехта. Сьогодні можна говорити про народження епіко-метафоричного театру Петра Авраменка, як безумовного явища в сучасному українському театрі.

У відповідності до задуму режисера-постановника у виставі відбулися яскраві акторські прочитання ролей. Глибиною проникнення у філософську концепцію вистави позначені акторські роботи О. Шкарупи, Д. Зіневича, О.Заведії, М.Карповича, і, перед усім, – В.Рогутського. Запам’ятовуються образи, що створені С.Роговим, М.Варфоломєєвим, Г. Кутішенко, О.Слабченко, М. Петрівським, О.Шерпельовим, А.Доманським, Д.Кокарєвим, В.Кіпчуком, М.Лабознюком, С.Артеменком, О.Литовченком, О.Роговим. І навіть після закінчення вистави продовжують звучати в розбурханих душах глядача сонги у блискучому виконанні С.Поліщук та А.Глущука. Відбулися чудові відкриття нових для Житомирської сцени акторських імен – дебютантки О. Луць та наймолодшого учасника вистави, учня Житомирської школи № 32 – Володимира Номеровського. У них попереду, як, втім, і у всіх творців акторського ансамблю, хочеться вірити. – щедре на відкриття і здобутки творче життя, якщо не забуватимуть просту істину : талант – це не лише дар, але й виснажлива праця. А ще – великодушність і любов до людей. І окрім цього – звичайна вдячність тим, хто йде попереду, торуючи дорогу іншим…
…Вистава відбулася. Вона – провокативна і дискусійна. Але в тому і є сенс мистецтва: провокувати глядача до розумів над сутністю життя і буття, шукати і знаходити разом з ним відповіді на жагучі питання повсякдення. А ще – вчити і вчитися мислити, бо не мислячий істини не йме.

…Прем’єрна завіса закрилася. Але вистава – вже живе. Вона, що увірвалася в культурне життя області, немов торнадо, наповнена такою безліччю алюзій, таким розмаїттям неспокійних думок і роздумів, що кожний побачить в ній те, що зможе (або забажає) побачити. «Любов і ненависть у Вероні» – вистава для всіх: і для пересічного глядача , і для високолобих інтелектуалів, і для вибагливих критиків-цінителів театрального мистецтва. Кожен з них візьме те, що зможе взяти з розкішного епіко-метафоричного стола вистави. 

Таку виставу, як «Любов і ненависть у Вероні», зміг створити режисер-творець, в якому живе неспокійний і буремний моцартіанський талант. Вистава достойна окремого, детального, прискіпливого і глибокого театрознавчого аналізу, який, упевнений, прийде час, – відбудеться.

О.Чирков
театральний критик, професор