Марія Хімич: Жінка як тіло? Частина третя

У дитинстві ми, дівчатка, робили такі собі «анкети», й передавали їх одна одній для заповнення. В анкетах були запитання – як тебе звати, скільки тобі років, хто ти за гороскопом, й прохання – намалюй картинку, напиши віршик. У результаті виходили барвисті цікаві книжечки з досьє на кожну однокласницю чи знайому. Чим старшими ставали, тим запитання були цікавішими:

«Чи є в тебе хлопець?»
«Ти вже цілувалася?»
В анкеті моєї однокласниці натрапила на ще більш сороміцьке запитання: «Ти вже дала?». Останнє слово потім підтерли лезом, мабуть, сама авторка анкети зрозуміла, що посягнула на табу. Маленька деталь: нам було по 13-14 років…
У кількох розвідках різних дослідниць натрапляла на один спільний висновок: жіноче тіло – цінність, доступ до якої варто обмежувати до мінімуму. Адже жінка, як це вдало підмічено – дає. Не відбирає чи запозичує, а саме ділиться. Тож не варто себе щедро роздаровувати, інакше залишишся ні з чим. А скоріше всього, ще й з якоюсь непристойною хворобою.
Чоловіки ж цього часто не розуміють, адже їхня функція протилежна. Мабуть, кожна приваблива й головне – стримана жінка, чула на свою адресу докірливо-подивоване: «Не будь скупою», «Тебе всі хочуть, а ти – нікому», «Зате потім буде що згадати, ну?».
Чоловіки дорікають, проте згодом до такої жінки відчувають повагу, щоправда з вкрапленням ненависті, адже ніхто не має право відмовити урану, ніхто…
Часто вільна жінка свідомо йде в своєрідну схиму, відмежовуючись від чоловіків. І справа не в тому, що навколо немає кавалерів або вона фрігідна. «**барів навколо багато, а достойних – одиниці», – каже моя знайома В., яка досі, в своєму віці «за…» має по-дівочому чистий паспорт, який ніколи не знав штампу РАГСу.
Іноді того самого, достойного, жінка чекає все своє життя й зістаріється наодинці із собою.
Так сталося із моєю односільчанкою Н., з якою познайомилася завдяки непосидючій журналістській роботі.
«Мені – п’ятдесят, – розказує Н, вродлива талановита чорнявка, – У тридцять п’ять розлучилася зі своїм чоловіком, у мене було вже двоє дітей. Я чекала на свій ідеал, що він з’явиться в моєму житті. Послухайте вірш, який я написала (читає). Насправді описане у вірші я не відчувала. Це про мою мрію. Абикого я не хочу».
Жінка, яка вже побувала в шлюбі, позбавляється від романтичного засліплення щодо чоловіків. Тепер вона чудово усвідомлює, що приємні здибанки, лоскотливі компліменти, зазирання в очі – це одне, а ось життя під одним дахом, побутові конфлікти, нічим не прикрита фізіологія, скнарство, грубість, відсутність проявів безкорисливої уваги – це інше.
Тому часто вільна жінка охоче погоджується на нічим не зобов’язуючі посиденьки з теревенями на спільні теми, на цей адреналінний взаємний обмін енергіями, проте на більше йти категорично не погоджується. Адже в такому разі їй доведеться поділитися тим, що по краплі, із зусиллями, знову зібрала в своєму жіночому глеку…
Іноді жінку гальмує уявлення, що таким чином вона… зрадить свого колишнього чоловіка. Це властиво жінкам, які справді любили своїх «законних» і крім них нікого не знали.
Вільна жінка відчуває ще й матеріальну свободу, хоча це звучить трохи дивно, бо сімейний бюджет загалом став біднішим, його вже не поповнює чоловік, як колись. Це стосується більше купівлі. Жінку ніхто не сваритиме, якщо придбає ще кілька «непотрібних» платтячок, черевичок та мітлу в якості подарунка. 
Дух свободи п’янить: таки ніхто не сваритиме! Йди, куди хочеш, та хоч до ранку! Хіба це обміняєш на сердиті штурхани «законного»?
Зупиняє жінку на шляху до повторних серйозних стосунків і ймовірність того, що її діти матимуть злого вітчима. Краще бути одній, ніж малят гнобитиме чужий їм дядько, або, що гірше – він принижуватиме її при них.
Жінка завжди чекає: того самого, неймовірного й коханого, а заміжня – стабільної та солодкої, ніби трясина меду, любові. Свобода – це лише тимчасовий замінник для неї, символ чекання, який, на жаль, іноді переростає в постійний стан…