Житомирські медсестри в зоні АТО: «Потерпи, синочку…»

Житомирські новини - Про військові відрядження у зону бойових дій медсестер Житомирського військового госпіталю, подробиці, моменти, про які важко говорити – дізналася кореспондент газети «Місто». Наша розповідь про жінок, які мужньо виконують свій професійний обов’язок за будь-яких обставин, щоразу підтверджуючи високий сенс свого покликання.

Тетяна Василівна Хобта, старша операційна сестра хірургічного відділення, Ірина Анатоліївна Сицинська, старша сестра травматологічного відділення та Олена Володимирівна Луцюк, старша сестра приймального відділення Житомирського військового госпіталю мають багато у чому схожу долю. Кожна у свій час навчалася у Житомирському медичному училищі (коледжі) на відділенні лікувальна справа, а здобувши медсестринський фах, прийшла працювати до шпиталю. Тут зростали професійно, приймали присягу на вірність Україні, якій залишаються вірними й донині.

З реформуванням Збройних Сил України у 2003-2005 роках стали їх частинкою. Кожна нині має звання старшини військової служби за контрактом. І які б випробування не лягали на їхні плечі, зізнаються, що іншої долі собі не уявляють.

Красиві, осяяні неймовірною жіночністю і внутрішнім материнським теплом, водночас зібрані, стримані вони просто розповідають про свою роботу, завдання, труднощі та власні переживання. А розмова наша непроста – про військові відрядження у зону бойових дій.

- З 2 березня 2014 року Збройні Сили України перейшли на функціонування в умовах особливого періоду. Саме була неділя, коли нас викликали на службу і повідомили про ситуацію, - згадує Тетяна Хобта. - Відразу ж ми приступили до виконання своїх професійних та службових завдань згідно з інструкцією. Вже на початку березня у нас почали формувати лікарсько-сестринські мобільні бригади, які відбували у відрядження на схід країни. Першу таку бригаду весь госпіталь проводжав 10 березня 2014 року. Було 12 година дня і 8 хвилин… Пам’ятаю кожен виїзд наших на Схід…

В основному лікарсько-сестринські бригади були прикомандировані до 30-ї Новоград-Волинської окремої механізованої бригади, з якою і здійснювали передислокацію. Служба проходила на території Херсонської та Луганської областей, в тому числі і в зоні бойових дій. Свого часу там працювала і Тетяна Василівна. Вона розповідає, що медичні бригади були укомплектовані автоперев’язувальною, повністю забезпечувалися загальними лікарськими засобами, антибіотиками, дезинфікуючими засобами, шовними та перев’язувальними матеріалами, стерилізаційними апаратами, обладнанням для анестезіології та реанімації.

Звичайно, були ситуації, коли потрібні медикаменти закінчувалися, але тоді застосовували аналогічні препарати. Багато в чому допомагали волонтери. Навіть у дорозі до місць призначень питали чим допомогти, а за день-два доставляли потрібне. Всі розуміли, що доля поранених багато в чому залежить від надання їм першої допомоги. Вже потім всіх поранених санітарними гелікоптерами відправляли до спеціалізованих військових госпіталів Харкова, Дніпропетровська, Запоріжжя, Полтави, Києва чи нашого Житомира.
Про подробиці служби, побуту у польових умовах жінки розповідають мало: жили у палатках на 12 чоловік, вставали о 5 ранку, були ситуації, коли не відпочивали по кілька діб. Треба було працювати – працювали, а втому просто не відчували. Чи то адреналін, чи то постійна напруга, чи розуміння, що не маєш права бути слабкою, змушували забути про себе.

Було розуміння, що лікар бачить у тобі першу помічницю в роботі, а поранені бійці бачать в тобі не лише медсестру, а й жінку чи маму, тому мусиш встигати скрізь, бути на додачу ще й психологом, другом, порадником. Знали, що навіть у робочій круговерті треба вислухати пораненого, приділити йому бодай 2-3 хвилинки чи просто посміхнутися, сказати тепле слово: "Потерпи, синочку". Навіть таке просте звернення, мовлене з любов’ю, здатне принести пораненому полегкість.
Про такі моменти, звісно, розповідати важко, отож наші героїні відшукують позитив у іншому, де звучить професійна гордість.

Наприклад, Ірина Сицинська та Олена Луцюк у травні минулого року відбули у відрядження на Схід та працювали у складі 59-го мобільного Вінницького госпіталю, що на той час перебував у Луганській області. У цьому госпіталі надавали допомогу пораненим, доставленим безпосередньо з поля бою, виконували різної складності оперативні втручання. Це була і первинна хірургічна обробка, і травматичні ампутації кінцівок, видалення сторонніх тіл, тобто осколків, куль, лапароцинтези, накладання гіпсових пов’язок та ін. Саме там вперше в Україні в таких умовах була виконана така операція, як лапаротомія - зупинка передкоматозної кровотечі, видалення кулі з печінки, ушивання печінки. Тобто тяжко пораненого було врятовано, і наші дівчата були причетні до цього.

- Ми так раділи за того хлопця! Він такий молодчина, після одужання побажав повернутися до своїх побратимів, далі відстоювати українську землю, – тепло відгукуються вони.
Про свій подвиг навіть не задумуються. Вони просто виконували свій обов’язок…
На запитання, чи самим було страшно, Ірина Анатоліївна каже: - У той час нема коли задумуватися над тим, страшно тобі чи ні. Просто була робота, щоденна робота. Поранені поступали день у день, треба було виконувати свої обов’язки швидко, чітко, злагоджено. Страхи виходили з часом, вже після всього пережитого. А там ми не мали права панікувати. Дивилися одне на одного великими очима, особливо у перші дні, але продовжували працювати. Розуміли, що не маємо права сіяти паніку чи піддаватися їй. От так, одне одного підтримуючи, й працювали. Все робили разом.

- Праця в таких екстремальних умовах дуже і дуже об’єднує. І та дружба, яка виникла в колективі, в таких умовах, вона набагато міцніша, - додає Олена Луцюк. – Раніше ми спілкувалися на рівні «Привіт – Пока», а після пережитого разом стали просто близькими по духу.
– Взагалі всі цінності переоцінюються. І сім’я, родина. Більше починаєш розуміти близьких, цінувати один одного, - підтримує подругу Ірина Анатоліївна.
- Поважати, не ображати і не ображатися, любити свою Україну, - підхоплює Тетяна Василівна. - Розуміти, що Україна – це дім, де ти народився, де ти зріс, це дорога, де тебе мама вчила робити самостійні кроки, це школа, де тебе перша вчителька вчила писати перші літери, це родина, чоловік, батьки, твої діти. І от цим всім треба дорожити, берегти те, що в тебе є. І колектив, бо навіть на відстані ми підтримували одне одного, о 6-й ранку щодня тримали зв’язок, співпереживали, підбадьорювали.
Тим, хто залишався на місці у Житомирі, теж клопотів вистачало. Перший поранений у лікувальний заклад прибув 16 травня 2014. Липень-серпень стали найбільш напруженими місяцями. Було таке, що приймали від 16 до 35 поранених бійців щодня. Але не дивлячись на кількість хворих, на пору доби, і лікарі, і медсестри намагалися впоратися, надати допомогу вчасно. Незважаючи на те, що навантаження тут теж було подвійне, скарг на втому чи інше не було.

- Було розуміння, що в єдності наша сила. Завдяки цьому ми виживали. По-іншому не можна ніяк, - підсумовує Тетяна Василівна. – Медсестери, які за наказом, без жодних заперечень їхали допомагати нашим бійцям у зону бойових дій - Любов Бобер, Олена Самонова, Олеся Токова, Ірина Смолянюк, Людмила Трохимчук, Олена Заєць, Наталя Галушко, Світлана Шевченко, Світлана Комарова, Ірина Сікорська, Оксана Сашко, Ганна Кисельова, Лариса Бакіна, Вікторія Резнікова, Леся Абрамчук, Тетяна Туровська.

Ярослава ПОЛІЩУК