RSS
П'ятниця, 20 жовтня 2017, 15:11
Суспільно-інформаційний ресурс громади
Дане рішення набуває чинності з моменту оприлюднення в друкованих засобах масової інформації,тобто вартість проїзду у маршрутках буде 4 грн. на наступному тижні. 
На стадіоні «Полісся» планується влаштування сучасного підігріву поля, що дозволить приймати у Житомирі футбольні матчі Прем’єр-ліги.
Скорочення обсягу споживання енергоресурсів в натуральному виразі лише на 5 % дозволяє в масштабі міста Житомира зекономити 4,4 млн грн в рік.
Нагадаємо, що чинним законодавством подібні протиправні дії караються штрафом, піврічним арештом, обмеженням або позбавленням волі строком до 3 років.
Микола Череднік
МЕНТАЛЬНІ КАЙДАНИ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ

Через 26 років після того, як ми припинили йти до «світлого майбутнього», ми живемо так,...

Віктор Мельниченко
Волонтери побачили, чим живе Городницький лісгосп

Маю друзів-волонтерів, які допомагають нашим воїнам і в зоні АТО, і тут. Допомагають, об’єднав...

Сергій Форест
Председателю Тетеровской ОТГ Ильницкой на законы Украины плевать

Группа журналистов выехала с редакционным заданием разобраться в сложной ситуации и нарастающим скан...

Andrey Sobolev
Суперечливі сторінки польсько-української історії ХХ соліття

Українсько-польські відносини, попри однозначну підтримку Варшавою Києва у конфлікті з Росією, на да...

Dmitriy Grinevich
Фиаско проекта «Малороссия»

https://gomel.today/rus/news/world-1079/  Главарь так называемой «Донецкой народной респ...

Житомирські новини
Володимир Ширма: Якщо виникають проблеми, заходьте у мій кабінет і про них почують у сесійній залі
Володимир Ширма: Якщо виникають проблеми, заходьте у мій кабінет і про них почують у сесійній залі
Будучи членом Всеукраїнської асоціації із паблік рілейшнс (UAPR), отримала в користування цікаву презентацію. Від сьогодні планую серій публікацій. Зокрема, темою сьогоднішньої обрала - "Мачо відходять в минуле". Мова йде не про дискотеки та кафе, а про державний сектор, політику, бізнес.
Минулого року я писав про реконструкцію тротуарів та укладку нової плитки (ознайомитися можна тут). Восени було очевидно, що роботи не виконають у встановлений термін. Хоча було сподівання, що роботи із запізненням, але завершаться до кінця року. В кінці 2016 року я прогнозував, що навесні можна буде зробити певні висновки про якість робіт. На жаль, тоді я навіть не міг уявити, що реконструкція має усі шанси затягтися на рік. 
Посміхнись  
- - Алло, це пожежна частина? -Так!  - У мене в кімнаті - велика пожежа, рятуйте! - Скажіть, де ви знаходитесь територіально? - У...
Архів опитуваньСоціологія
Мінімалка в 3200: Чи відчули Ви покращення?

ЗНАК

17.05.2014 11:28

Дощ малював на склі візерунки вчорашнього суму. Нагадував, що не усе так гладко. А скоріше – розмито до невпізнання.  Чай у чашці був не надто гарячим, таким як і настрій: остиглий, без цукру, проте із вишуканим смаком. Щось нібито кололо у грудях, але не серце. І ніби й душа не боліла. Просто заповнене запахом чи то смутку, чи то образи повітря тиснуло горло, немов говорячи: так, як колись, вже ніколи не буде… Якби раніше хтось попередив, то… То все могло скластися по-іншому. Та голос всередині, той голос, що подекуди не давав тобі й толком подумати, тепер як проклятий-навіжений торочив одну й ту ж фразу. Фразу, що просто розривала твій мозок. Фразу, що шматувала твоє нутро. Фразу, що наче зажована магнітофоном касета скрипіла і досі у твоїй підсвідомості: «Я знала, що так буде… Я давно це знала… »

 

Ми стояли на балконі. Дивились на вечірнє місто. Ти палив цигарку. Перехилившись за перила, щось мило розповідав про свою роботу. Про те, як важко проходить служба. Про те, як любиш свою собаку. Особливо любив говорити про собаку. Яка ж вона розумна. Яка смілива. А нюх який у неї.

-        А знаєш скількох ми б не впіймали, якби не її нюх?! Знаєш?!

 Цей собака беззаперечно найкращий у цілому світі – думала я у такі моменти. Проте завжди перебивала тебе. І почила розповідати, про те, що мій недостойний коханий живе з іншою жінкою, розповідати про те, що та той момент здавалося мені надважливим. Навіть важливішим за твого найкращого у світі собаку. Поскаржившись, як слід, на своє недолуге життя, запалила цигарку… Ти нічого не сказав. Лиш глянув рентгенівським поглядом.

-        Це остання! Чесно!

 У відповідь була лиш легка, по-дитячому наївна, по-дорослому чоловіча посмішка....

 

У цьому вечорі не було нічого дивного, окрім того, що ви бачились вдруге, чи втретє. А ти, вся така зациклена і закомплексована, розповідаєш йому, чим болить твоє серце. Нічого дивного. Якби в той вечір, ти не дізналася, що все буде саме так.

 

-        У тебе такі красиві великі карі очі!

-        Це щоб краще бачити тебе, дитя моє J

І ти клацнув зубами гучно, мовби демонструючи, що ти і справді вовк. От жартівник. Ми довго сиділи на балконі, говорили про те, про се. Про каву. Про музику. Про любов. Дружбу. Говорили так, наче знали один одного життя три, як не більше. Хотілось не переставати ні на секунду. Була у тій розмові якась таємна магія. Була в ній чистота і сила. У тобі була чистота і сила. Більшою мірою саме сила, чи то сила твоєї професій, чи то внутрішня сила твого характеру, не дозволяла мені й на мить відвести очі і думки. Ми говорили про те, як підемо разом в кіно, театр, на каток і ще кудись, точно вже й не памятаю – так добре мені було.

-        Я їду в суботу.

Принишкла.

-        Не журись. Це ж не остання субота в житті!

-        Молитимусь за тебе! Вір!

У відповідь була лиш легка, по-дитячому наївна, по-дорослому чоловіча посмішка....

 

Ви не були друзями, родичами чи коханцями. Ви не ходили в кіно. Не танцювали повільні танці. Не гуляли вулицями міста. Не цілувались під безжально романтичним місячним сяйвом. Ви були…ніким…  За два роки знайомства бачились разів сім, плюс-мінус один. Та того вечора ти дізналась найстрашніше. Те, що змусило задуматись про наявність здорового глузду.

 

-        Привіт, Мишка! Вгадай, хто дзвонить?

-        Відчувала, що ти сьогодні…

-        Це відколи ти в екстрасенси записалася?

-        Перестань. Як там твій найкращий у світі собака?

-        Нанюхав вчора цілу партію наркотиків, що перевозили через кордон.

-        О! Вітаю! То тепер ти крутий наркодилер? Заявки робити можна? J

Засміявся.

-        От вмієш таке ляпнути… Як ти?

-        Ти питаєш, як я провела ті три місяці, що ти не дзвонив?!

-        Вибач.

-        Не треба. Я все розумію. Служба. Ти не міг. І все… Головне – живий!  А я зараз їм морозиво, таке ж, як ти тоді їли вдвох, пам’ятаєш? А ще…

-        Мишка…

-        Що?...

-        Мишка…

 

 

Ти бачила його втретє, втретє із тих семи разів. Проте знала, що він – щось грандіозне в твоєму житті. Що дозволити собі таку розкіш, як втратити його, виходило за межі твоєї хворої реальності. Місто світило вечірніми вогниками вам у вічі. Ти дивилася на нього так, ніби знала, що наступні два роки лиш його голос безсумнівно впізнаватимеш у трубці телефону. Лиш його «моя маленька Мишка» виводитиме тебе із найжорсткішої істерики. І лиш його «вгадай, хто дзвонить» викликатимуть найщирішу і найщасливішу посмішку. Хоча ти знала! Чорт забирай, знала…

 

-        У нас там серйозне завдання… І…

-        Нічого не хочу чути! Ти впораєшся! Ти не можеш не впоратися! Ти обіцяв! Чуєш?!

-        Моя маленька Мишка, яка ж ти все таки ще малесенька… Ти маєш знати…

-        От приїдеш – і розкажеш!!!!!!!!!!!!!!!

Ніби не чуючи:

-        Ти маєш знати, що перш ніж я приїду, ти…

Практично в істериці.

-        Що?????

-        …ти маєш кинути палитиJ

-        Знову за своє?!

Тиша.

-        Мишка, я подзвоню тобі, як повернусь із завдання. Подзвоню, як зможу. Чекай. І…

-        Знаю. Вірю. Чекаю.

 

Не бачачи твого обличчя, знала. Знала, що посміхнувся. Легко, по-дитячому наївно, по-чоловічому доросло посміхнувся…

 

 

 

Із тижня в тиждень ніщо не міняється.

Від понеділка добуваєш до пятниці,

А там із горем через вихідні…

Осточортіли тобі ці недні.

 

Із дня у день усе так як учора.

Вже ніби мертва, та зовсім не хвора.

І байдуже пліткують чи заздрять.

Ви не минуле. І навіть не память.

         

Дощ малював на склі візерунки вчорашнього суму. Ти пила свою гарячу каву. Дивилася телевізор. Чекала, що він подзвонить. Та мобільний, наче майстерно приховуючи якусь страшну таємницю, мовчав. Він не подзвонив сьогодні. І завтра. І через тиждень. І через місяць. Знову зявився твій недолугий коханий. Просив пробачення. Плакав. Казав, що не може без тебе жити. Ще два роки тому ти б кинулася йому на шию, відчайдушно обіймаючи, та не тепер… Не сьогодні. Тепер ти частенько ходила гуляти вулицями міста. Ходила в кіно. Їла морозиво. Сама. І не знати, як довго продовжувався би цей аморфний стан, як би не той дзвінок. Перестрибуючи через кота, і через важезні пакети продуктів, що їх щойно притягла із супермаркету, стрілою кинулася до телевізора. Увімкнула канал новин. І… Наче мертва, повалилась на підлогу.

 

Так. Ви не танцювали повільні танці. Не ходили за руки. Не цілувались під страшенно безжальним, жахливо романтичним місяцем. Так. Ви були ніким. Такі красиві великі карі очі. Така сила. І його собака, найкращий у світі. «Моя маленька Мишка…». Беззаперечно, він – грандіозне. Неповторне. Надзвичайне. Він – найбільше диво твого життя. Та, того вечора на балконі ти дізналась страшну правду. Правду, що не наважувалась відкрити навіть для самої себе.

 

Мій щирий, відданий, далекий! Ти завжди казав, що я ще маленька і  нічого не розумію у цьому дорослому світі. Нічого не розумію у твоєму важкому, суворому, проте такому бажаному призначенні. Та одне я завжди знала точно. Я навчилася розпізнавати це ще з дитинства. І якби я тоді все правильно розтлумачила, ти міг би бути… Міг би бути… Памятаєш той вечір на балконі? І я… Я добре памятаю, як світило місто своїми втомленими ліхтарями на твоє виснажене важкою роботою і польовими вимогами обличчя. Я тоді не знала хто ти. Не знала, що  служба, твоє покликання, може зіграти з нами злий жарт. Того вечора я побачила знак. Знак на твоєму обличчі. Я знала, точніше ні, відчувала, що він може означати, та не хотіла цьому вірити. А тепер вірю. Я чекаю тебе додому. Чекаю тебе, такого рідного, далекого.. Чекаю тебе.. такого мого… у цинковому гробі… у цинковій постелі… у цинковому домі… І на обличчі твоєму все та ж легка, по-дитячому наївна, по-дорослому чоловіча посмішка… І красиві великі карі очі… Пробач мені, мій рідний, що не зможу обійняти тебе. Пробач мені, мій рідний, за те, що ми не ходили в кіно, в театр, не гуляли вулицями міста, не цілувались, не кохались… Пробач мені, мій рідний, що, мабуть, замало турбувалася…, що, мабуть, замало молилася… Пробач, що одразу не сказала, що умію бачити на людях тавро смерті… Пробач мені, мій рідний, за наше щастя, якому так і не судилося здійснитися…

 

Так багато забрало це літо, 

 Що й душі в мені наче нема...

 Я кладу на могилу ці квіти...

 І кажу несуттєві слова...

 

 По щоках не потрібні вже сльози,

 А в очах не важливий вже біль.

 Ні до чого цей крик! -  Я НЕ МОЖУ!!! -

 Заревло в глибині польовій.

 

 Так хотілось на хвилю зомліти

 І припасти лицем до землі...

 Так багато забрало це літо.

 Так багато нестало в мені…

 
Маргарита ВІЛЬНА
Житомирські новини