Ексклюв від газети «Місто»: Поляк про Житомир

"Заходьте швидше!" – пролунав гучний голос пана Леоніда. Директор Житомирської школи ім. Ярослава Домбровського широким жестом запрошує усіх нас на обід, приготований шкільною їдальнею. Це був другий день польсько-української наукової конференції «Разом за свободу», проведеною організацією Polonia-Ruthenia (Польща-Русь), Музеєм історії Польщі та Житомирським державним університетом імені Івана Франка. Учасники все ще під враженням чудового виступу професора Ярослава Грицака, котрий доповідав про інтелектуальні традиції сучасної України. Це листопад 2010 року. Того страшного року, який, як писав Анджей Новак, позбавив польську державу президента, першого з часів Пілсудського, який проводив сміливу і мудру політику щодо східних країн. У певному сенсі, наша польсько-українська співпраця на рівні розвитку історичної свідомості є спробою прийняти спадщину, залишену Лехом Качинським…

З паном Леонідом познайомився ще в 2003 році, коли вперше був в Україні, будучи студентом Варшавського ліцею та учасником щорічного студентського обміну з Житомирською школою імені Ярослава Домбровського. Житомирська молодь приїжджала до Варшави восени, а наша їздила з відповідним візитом у травні. 10 років тому, коли була ідеальна погода та квітував бузок, я також відвідав місто з 270 тисячами мешканців, що розташувалося в гирлі річок Кам’янка і Тетерів.

Керівником нашої групи був Георгій Мокрицький – легенда Житомира – екскурсовод, якого за знання, красномовство та відданість можна поставити в один ряд зі Станіславом Почобутом з Гродно, і не буде перебільшенням сказати, що сама його робота стала частиною історії міста. Я пам’ятаю, як він вів свою розповідь на задньому подвір’ї будинку, в якому розташовувався обласний комітет партії; однак зупинилися ми тут не пам’яткою соціореалістичної архітектури милуватися, а уважно вдивлялися у валун – пам'ять про легендарне створення житомирського поселення в 884 році.

Якщо брати до уваги хронологічний порядок, огляд міста треба починати саме тут. Варто було б – особливо в ситуації, коли гість шукає в першу чергу польських слідів – йти від руїн монастиря єзуїтів. Тоді це дуже просто – з місця, де нас залишив Георгій Мокрицький, треба лише перейти на іншу сторону парку, залишити позаду вулицю Кафедральна, пройти повз вулицю Рильського і одразу опинишся на цьому місці.

Історія відносно короткотривалого перебування єзуїтів в Житомирі пов’язана з втратою Лівобережної України після підписання Андрусівського перемир’я і зростаючим значенням міста. 

Декілька слів про 17 століття. Повстання Богдана Хмельницького викликало лавину  подій, що призвели до російської інтервенції в 1654 році. Польща б вистояла б цей наступ, якби не одночасний наплив шведів і вторгнення військ князя Семигорода Юрія І Ракоці. Незважаючи на перемогу над Москвою разом з козаками під Конотопом, королівські війська були відсунуті на правий (західний) берег Дніпра. Андрусівське перемир’я, а згодом Вічний мир закріпили російські вигоди і польські втрати. Було вирішено, що Київ буде від владою Москви впродовж 2 років, а потім повернеться до Польщі. Це рішення ніколи так і не виконалося.

Житомир є першим великим містом в західному спрямуванні від Києва. І саме сюди – в це перше від Києва велике місто – з’їхалися усі поляки, які не хотіли жити під владою царя. І можна навіть сказати, що мала місце доволі дивна ситуація, тому що місто над Тетеревом стало столицею Київської губернії! Однак ділило з Овручем почесну місію приймати в себе обласну раду, але вже в 1724 році завдяки зусиллям біскупа Ожгі Житомир став резиденцією Київської єпархії.  Звісно, все це мало присмак тимчасовості – хоча ніхто не міг припустити, що дочекається розвалу держави. Однак стрімкий розвиток Житомира, який ще до польсько-російської війни «ледве» виконував функції повітового міста, не викликав жодного сумніву.

У тому ж 1724 році Казимір Стецкі, каштелян Києва, який також управляв у Житомирі, проінвестував зведення будівель на Поділлі, які зайняли єзуїти з Острога. У комплекс входили костел і монастир, а після надання статусу сталої резиденції – школи. Монастирські будівлі всупереч своєму першочерговому призначенню отримали славу царської в’язниці у 19 столітті, до якої потрапляли між іншим активісти січневого повстання, які боролися на Волині. Костел не зберігся: був знищений пожежею у місті під час діяльності Барської конфедерації (військово-політичне об’єднання польської шляхти, спрямоване проти короля Станіслава Августа Понятовського та Російської імперії – прим. перекл.). було здійснено спробу його відбудувати – зробили імпровізований дах, але вже через 5 років в результаті придушення єзуїтів почав занепадати. Старі ілюстрації зображують його власне з таким дірявим понівеченим дахом.

Ці стіни з вибитими вікнами і зсередини зарослі деревами символічно вказують на знищення Республіки багатьох народів. З колишньої слави залишилися лише руїни. Чи просто руїни?

Вселяти надію в серця відвідувачів повинен католицьким собор, який знаходиться тут неподалік, з іншого боку парку, в якому Григорій Мокрицький розповідав по велич Житомира, на вулиці Замковій. Звідки замок в назві вулиці?

Знову невелика подорож у минуле, цього разу ще далі. Минуле, після якого немає навіть руїн, лише примари.

Рівно за 600 років перед окупацією міста польсько-українським військом маршала Пілсудського і Петлюри Житомир і Київ були захоплені Гедимінами. Якщо пошукати спорідненість між Маршалом і Великими князями литовськими, можна ствердити, що сімейна традиція не іржавіє (Юзеф Пілсудський народився під Вільнюсом, мав литовське походження – прим.перекл.). Є ще дві паралелі – більш правдиві. Обидва великі литовці зайняли Житомир на короткий період, оскільки мусили поступитися сильнішому ворогові. Гедимін – тимчасово – татарам, а Пілсудський – більшовикам.

Литовці під приводом Вітольда повернулися у Житомир… і, як говорять джерела,  натрапили на замок. І власне його відголосок лунає у назві вулиці, на якій знаходиться собор святої Софії. Замок не зберігся до наших часів, бо був знищений пожежею на початку 19 століття.

Собор же чинив супротив нищівним впливам, хоча вже немає колишнього вигляду. Перша, ще дерев’яна, конструкція згоріла. Друга також пала жертвою полум’я за тих же обставин, що і костел єзуїтів – історія Житомира написана вогняними літерами – лише третя, приземкувата та мила оку, конструкція збереглася до нашого часу.

Трохи втомлені паломництвом історичними місцями Житомира, а також паломництвом у часі – серед шаленого полум’я і нищівних татарських наїздів, Барської конфедерації і польсько-більшовицької війни, ми завітали до Львівської майстерні шоколаду на площі Перемоги і відпочивали, очікуючи на запашну каву і цукерки. І нехай царсько-королівська імперія, «як будь-яка інша імперія, що здавалася вічною», залишиться у минулому.

Спеціально для газети «Місто» Домінік Щенсни-Костанецький, член правління Фундації "Полонія-Рутенія", переклад Катерини Розгонової