Житомир: Що треба для повернення воїнів АТО у соціум?

Житомир, новини - Заступник начальника Житомирського госпіталю по роботі з особовим складом майор Олексій Бердник, узагальнюючи проблему поствоєнної реабілітації учасників АТО, мовив наступне: "Немає морально стійких чи нестійких воїнів. Всі вони у нас морально не підготовлені брати участь у реальних бойових діях з людськими жертвами". Практично кожний такий учасник після прибуття додому потребує певного часу для адекватного сприйняття нефронтових стосунків між людьми. Хтось пристосовується швидше, іншому для повернення у лоно родини і суспільства потрібні місяці...

Без психолога - ніяк

Олексій Володимирович підкреслює: одержані воїном поранення минаються для його здоров'я скоріше, ніж наслідки психо­емоційних стресів. Донедавна очевидної потреби у медиках­психологах у шпиталі не було. Тут до подій на Сході України лікувалися переважно 18­20­річні воїни від здебільшого звичайних захворювань. Нині контингент шпиталю – досить строкатий за віком пацієнтів, і, головне, сьогодні є багато тих, хто має поранення. Усіх їх об'єднує специфічний душевний стан, якого працівники госпіталю не могли спостерігати раніше, тим паче у такої кількості проявів.

Компенсувати відсутність психолога у шпиталі взялися, як повелося, житомирські волонтери, які об'єднані у місцеву філію Української асоціації фахівців з подолання наслідків психо­травматуючих подій. Ця асоціація виросла з психологічної кризової служби Майдану Гідності, що зародилася у грудні 2013 року і згуртувала у своїх рядах волонтерів з числа психологів, психотерапевтів і психіатрів. Житомирську філію було неофіційно відкрито у лютому минулого року, після захоплення протестувальниками приміщення ОДА.

У госпіталі психологам дозволили працювати у тамтешньому клубі, де доречно облаштувався невеличкий храм св. преподобного Серафима Саровського. Керівництво госпіталю визнало внесок волонтерів­психологів ефективним в одужанні воїнів і нещодавно одній із кращих серед них – Олені Масик начальник шпиталю О.М.Серебряков запропонував посаду штатного психолога. Незабаром, як запевнив О.Бердник, сюди прибуде теж штатний лікар­психіатр. Тож госпіталь, зрештою, буде укомплектований фахівцями, без яких про повноцінне лікування пацієнтів говорити навряд чи можливо.

До речі, храм у шпиталі функціонує з 2002 року. Протоієрей отець Дмитро Гайдай працює в ньому 4­ий рік. І зазначає, що прихожан з числа військових у ньому значно побільшало протягом останнього року. Раніше з пацієнтів шпиталю у храм мало хто заходив – лише ті воїни, які виховані у релігійному дусі. Учасники ж АТО досить часто звертаються до о.Дмитрія за різними духовними потребами: сповідатися, причаститися, помолитися за рідних, близьких, своїх побратимів тощо. До тих, хто прикутий хворобою до ліжка або знаходиться у інвалідному візочку, священик іде сам.

О.Бердник лише радіє присутності у шпиталі духовної особи і переконаний, що робота священика сприяє позитивному впливу на пацієнтів: батюшці вони розповідають те, чого, можливо, не скажуть більше нікому...

Психіатр – це інше...

Олена Масик, як фаховий психолог, переконана, що кожна людина є психологом за своєю природою, оскільки у тій чи іншій мірі, навіть мимо своєї волі, впливає на настрій людей.

­ Учора вдруге, ­ розповідає Олена Леонідівна, ­ спілкувалася з одним із пацієнтів. Перша консультація була досить успішною. Цього разу пацієнт при мені розмовляв по телефону із, очевидно, кимось з родичів чи друзів. Він повідомив співрозмовнику, що зайнятий, бо бесідує з психологом. Що йому сказали на другому кінці зв'язку, не знаю, але він відповів: "Ні, я не псих..." І розмова у нас після цього не пішла. Контакт був втрачений...

Олена Масик навела цей приклад для підтвердження того, наскільки шкідливим є невігластво суті психологічної роботи. Її часто плутають із роботою психіатра, що пов'язана із хворобою людини. Тоді як завдання психолога полягає в умінні вислухати іншого щодо його емоційного стану і в такий спосіб допомогти йому самому знайти вихід з цього стану.

Психологи працюють із здоровими людьми, які мають певні тимчасові емоційні труднощі. У 98%, на думку О.Масик, люди самі справляються з цими труднощами. Решті психологи допомагають, скажімо, планувати час, радять, як проводити дозвілля – з сім'єю, на лоні природи, займаючись спортом тощо. І в жодному разі недопустимо вдаватися до алкоголю, що є сильним депресантом і може лише на короткий час зняти проблему, яка потім ще більше поглиблюється через дію спиртного.

У Житомирському шпиталі перебувають воїни, які, як правило, прибули із зони АТО не більше місяця тому. За клінічною практикою, у них має місце гострий вияв стресу від травм. Тим не менше, гострий стресовий розлад не потребує психологічного втручання. Все обходиться заспокійливою підтримкою, відповідним інформуванням, навчанням методам самоконтролю і т.ін.

Роботи в Олени Масик багато. Крім виконання обов'язків штатного психолога шпиталю, вона продовжує працювати волонтером: на добровільних засадах навчає інших фахівців­психологів особливостям роботи з військовими. Наприклад, роз'яснює, як відрізнити серед них тих, хто брав безпосередню участь у бойових діях, від тих, хто про це лише говорить. Також треба знати про те, що частина вчорашніх бійців може бути схильною до суїцидальних думок і дій; що таке больовий стрес чи больовий посттравматичний розлад. Суто на волонтерському рівні цими знаннями неможливо оволодіти.

Де буде реабілітаційний центр?

Психо­емоційний стан учасників АТО справляє вплив на оточуючих, насамперед, членів їхніх родин. З усього цього випливає нагальна потреба реабілітаційних центрів, вирішити яку можливо тільки на державному рівні. Про неї психологи­волонтери, а це – головним чином психологи навчальних закладів, почали говорити з осені 2014 року, коли стало зрозумілим, що війна на Сході України триватиме далі.

Реабілітаційні центри необхідні й тому, що військові шпиталі надають допомогу лише тим, хто знаходиться на військовій службі, та ще ветеранам ЗСУ. Коли воїн демобілізовується і стає цивільною особою, він не може потрапити до шпиталю. Тим паче, поза увагою штатних психологів залишаються члени їхніх родин.

Олексій Бердник вважає за можливе облаштувати реабілітаційний центр на території госпіталю. Земельної ділянки тут цілком вистачає. Треба спорудити будівлю, набрати штат працівників, і можна буде ефективно допомагати вчорашнім бійцям і їхнім рідним долати поствоєнні стреси. Друга пропозиція, що наразі обговорюється у владних колах, ­ обладнувати реабілітаційні центри на базі колишніх профспілкових будинків відпочинку і санаторіїв. У Житомирі таким об'єктом може бути приміщення колишнього будинку відпочинку імені ХХІІ партз'їзду.

Газета «Місто»