Записки нареченої учасника АТО з Житомирщини

Схід України у 2014-2015 роках забрав багато хлопців - татусів, чоловіків, наречених, братів та дідусів. Як же жити їхнім сім’ям без частини цілого?

Хто як не наречена військового, який знаходиться в зоні антитерористочної операції знає на собі біль відстані, пришвидшений ритм серця від 75 ударів в хвилину до 120, безкінечні думки: як він там, чи ситий, чи здоровий, чи тепло одягнений, чи у безпеці?

Ми поспілкувалися з нареченою Олександра Крижанівського, бійця 26-ї Бердичівської артилерійської бригади та безпосереднього учасника бойових дій на сході України - Анастасією Римар.

Анастасія є студенткою другого курсу Житомирського державного університету імені Івана Франка. Вона поділилась з нами своїми переживаннями, думками та почуттями. Це одна з тих не багатьох історій дівчат, що чекають повернення свого кохання з неоголошеної української війни.

Як ти познайомилась зі своїм майбутнім нареченим?
Ще у 2013 році мій хлопець (саме хлопець, тоді він навіть не моїм був, на той час ми навіть не були знайомі) добровільно пішов служити на строкову службу в 26-у Бердичівську артилерійську бригаду. Познайомились ми, як це не банально звучить, в Інтернеті, перед тим як, через відомі події в країні, бердичівські артилеристи поїхали на південь України. 20 квітня 2014 року було велике свято Паска, чи то велике свято особисто для мене, тому що тоді Саша вперше зателефонував мені. Пам'ятаю той день - 20 травня, я збиралась йти в університет і тут дзвінок від нього. Я не сприйняла це як щось незвичне, але коли почула: «Можливо сходимо сьогодні на каву?», з дивуванням і з нерозумінням запитала: «Ти в Житомирі?». На жаль, тоді ми так і не зустрілись.

Коли ж все-таки відбулась ваша перша зустріч?
У ніч на 12 жовтня він сказав мені, що їхня бригада їде в Краматорськ на ремонт і я безсумніву сприйняла його слова. Я лягла в ліжко з надією на те, що мій герой-захисник скоро приїде. Знала б я наскільки скоро. О 5.00 ранку 12-го жовтня прокинулась від телефонного дзвінка від «Моє сонечко». Я спросоння взяла слухавку та почула: «Чи не могла б ти відчинити двері?". Я нічого не зрозуміла, підійшла до дверей та почула такий рідний голос вже не зі слухавки, а тут, біля мене. Мене охопив шок, я відчинила двері й побачила його у формі, щойно з машини, з величезним букетом троянд. На той момент в мене ледь земля не пішла з-під ніг, я подумала, що мені це сниться - ні, це реальність. Моєму щастю не було меж. «Оце так сюрприз влаштував мій коханий, оце так і Краматорськ опинився в Житомирі», - зараз думаю я, згадуючи події тієї ночі.

Як Олександр освідчився тобі в коханні?
Коли ми спілкувались по телефону Саша неодноразово пропонував мені вийти за нього заміж, я не сприймала це серйозно, переводила це в жарт, сказавши тільки, щоб цю пропозицію він мені зробив при зустрічі.
Ніколи не забуду той день - 16 жовтня 2014 року. Я, як зазвичай, пішла в університет, посиділа на парах, прийшла в гуртожиток. Уже ввечері цього ж дня мені зателефонував мій знайомий, він із серйозним тоном сказав мені, щоб я негайно їхала в центр міста. У мене була істерика, не дарма цілий вечір зі мною було щось не так. Я зрозумівши тільки одне: мій хлопець потрапив у небезпеку, вилетіла з дому.
Коли я зустрілась зі своїм другом, він майже нічого не пояснюючи, поспішив мене провести до пішохідного мосту, що в парку імені Ю. Гагаріна. Я, нічого не розуміючи, спішно крокувала за ним і в істериці ледь не плакала. Коли ми дійшли до середини мосту, знайомий з посмішкою на обличчі сказав: «Вибач мене». Десь зверху, з темряви я почула Сашин голос: «Я кохаю тебе». Він спустився до мене, тут почав грати саксофоніст, підійшли мої друзі, в одного з них був букет троянд, спалахи від фотокамери і він, став на коліна, вийняв каблучку і сказав: «Ти станеш моєї дружиною?». Я стояла окам'яніла, сльози рікою стікали з моїх очей і я погодилась.
Ось так, при четвертій зустрічі він зробив мені пропозицію.

Що найважче у відносинах в умовах війни?
Для мене дуже тяжко вкотре відпускати свого коханого у жадібні лапи війни, не знаючи ні коли він повернеться і чи взагалі повернеться. Складається таке враження, наче тобі вирвали серце і віддали голодним псам. Дійсно, найважче – відпустити.
Скільки часу Олександр провів в АТО? У яких містах?
У зоні антитерористичної операції він знаходився з червня 2014 року по лютий 2015. Він брав участь в боях у містах, де відбувалась найзапекліші бої - Слов’янськ, Краматорськ, Шахтарськ, Горлівка, Артемівськ і останнім містом було Дебальцеве.

Що відчуває наречена учасника АТО?
Це дуже складне запитання. Звичайно, що нічого позитивного я не відчувала – це постійний страх, страх втрати найдорожчого у житті. Усі думки змішувались в голові, хотілось плакати через втрачений час, який він проводить на службі.
Мені було страшно читати новини, там постійно пишуть про невинні смерті. Як би я їх не уникала, та все одно читаю – я повинна бути в курсі подій, подій, які оточують мого коханого та загрожують життю багатьох людей. Я переживала, якщо він не зателефонує мені хоча б один раз за день і не скаже, що з ним все добре. Моє серце ледь не виривається з грудей, коли у слухавці я чула суворе та голосне «По місцям!» і розмова різко обривалась. Коли в черговий раз Саша розповідав як їх обстрілювали російські військові, як він втомився від снарядів, як вони живуть у бліндажі, як харчуються - у ці моменти мені хотілось кинути все та поїхати до нього.

Ти пишаєшся своїм хлопцем?
Так, дуже пишаюсь, хоч він ці місяці не провів зі мною, зате він боронить незалежність нашої Батьківщини, він піклується про те, щоб ми спали спокійно, натомість сам не спить ночами, він віддає свій обов’язок перед державою. Він – справжній герой.

Де твій наречений знаходиться зараз?
10 лютого підрозділ 26-ї бригади приїхав додому, в Бердичів на переозброєння. Місяць тому був на лікарняному, декілька місяців таскання тяжких снарядів дали своє – спина нагадала про своє існування. 9 березня бердичівських артилеристів демобілізували і зараз, нарешті, він знаходиться вдома.

Щоб ти побажала іншим дівчатам, які теж чекають своїх коханих з війни?
Говорять, що кохання, перевірене відстанню, нагороджується вічністю – ми будемо мати цілу вічність. Нехай кожна дівчина чекає свого героя з цієї неоголошеної війни, нехай молиться за нього, завжди підтримує його, тому що підтримка – це найголовніше та найцінніше там, і він неодмінно повернеться з перемогою. Я вірю, що в один прекрасний день ця війна закінчиться і ми забудемо про це як про страшний сон. І згодом у вас буде ще безкінечність часу, яку ви присвятите один одному.

Бережімо своїх героїв!