Троковичі

Троковичі — село в Черняхівському районі, Житомирська область, центр сільської Ради до якої відноситься також село Некраші.

По документах село відоме з 1584 року. Село розміщене на витоках річки Свинолужки. Воно розташоване на відстані 8 км на південь від районного центру. Найближча залізнична станція Горбаші також знаходиться від села за 10 км, а залізнична зупинка Строковиці знаходиться за один кілометр від села.

В селі є середня загальноосвітня школа, в якій навчається 538 учнів, працює 37 вчителів, сільський будинок культури на 400 місць, дві бібліотеки з книжковим фондом 11567 книг, ФАП, поштове відділення, при якому працювала ощадна каса, 4 сільмаги, їдальня, дві майстерні побутового обслуговування, дитячі ясла-садок.

Церква в ім'я Святої Трійці
В селі побудована в 1791 році церква в ім'я Святої Трійці на кошти місцевого священика Яновицького, поміщика Квятковича і прихожан. Копії метричних книг зберігаються з 1821 року. До приходу церкви були віднесені села Некраші, Велика Горбаша і Мала Горбаша. В 1829 році був священиком Блонський Павло Олександрович.

Історія
Давня історія
В письмових архівних документах с. Троковичі згадується в акті від 7 травня 1610 року про те, що в цьому році були відокремленні володіння князя Януша Острожського волості Вільської, до якої входили села Івановичі, Грушки, Новопіль і Зороків від володіння Стефана Немирича волості Черняхівської, в склад якої входили села Ставів (Славів), Селянщина, Мокренщина, Горбаша, Троковичі. Цей акт свідчить, що на початку XVII століття село Троковичі належало Стефану Немиричу.

Поселення, згідно з легендою, існувало ще до нападу на Київську Русь татаро-монголів, які рухаючись на країни заходу на своєму шляху змели з лиця землі город Троков, який стояв там, де зараз урочище «Пасіки». І люди, які залишились в живих, через багато років побудували нове поселення на новому місці, яке назвали Троковичі.

Існує ще одна легенда. Біля Троковичів в період Визвольної війни 1648–1654 років відбувалася битва війська під керівництвом Івана Богуна і польських військ під керівництвом князя Четвертинського.

На місці битви височіє величезна могила, і досі на цих полях знаходять свинцеві кулі товщиною в палець, а то й гроші того періоду, які виплачували поляки своїм воякам прямо в період походів і битв. На могилі не відомо ким було поставлено пам'ятник воїнам-односельчанам, які загинули у війні 1812 року. Цей пам'ятник дотепер стоїть на могилі козацької слави, де за даними того часу похоронені 2173 козаки.

З роками село розрослося і вже в 1892 році мало 281 будинок, в яких проживало 2229 мешканців. В 1913 році в селі була винна лавка, кредитне товариство, трактир і 1961 житель.

Радянська влада і голодомор
В селі радянську владу встановлено в 1918 році. Організація КП/б/У створена в селі в 1920 році, комсомольська — в 1921 р.

На території села було організовано три колгоспи. Колгосп ім. Леніна заснований в 1929 році, ім. Сталіна — в 1930 році, ім. Шевченка — в 1931 році. В травні 1950 року ці колгоспи об'єднались в один колгосп ім. Леніна.

В 1932–1933 роках під час голодомору в селі померло біля 300 чоловік. Це зі слів жителів села Сича Василя, Рубана І. В. В 1937–1938 роках репресовано було 55 чоловік. Репресовано було і вчителя Троковицької школи Рубана Івана Миколайовича — керівника Троковицького повстанського загону, який в 1918 році роззброїв ешелон німців. Після революції він був директором Коростишівського педучилища, директором Дніпропетровського університету.

Німецька окупація
Село було окуповане німцями на початку липня 1941 року. За період з липня 1941 року по вересень 1943 року з села було виселено в Мархлевський район біля півтори сотні сімей. Таким чином місцеве населення переселилось на бідні поліські землі, а на їх місце в Троковичі населялись «фольксдойчи». Ті селяни, що залишились в селі повинні були платити неймовірно тяжкі податки: подушне по 150 крб. з душі, на здороввідділ по 200 крб., страховку — 40-60 крб., податок на собаку 75 крб.

Таким чином жителю села Сичу Кості Микитовичу у 1942 році слід було заплатити 518 крб., Лукерії Вікторівні Онищук — 580 крб., Сичу Володимиру Івановичу — 560 і т. д. таких, що не платили — не було.

Крім цього кожен двір повинен був здати німцям м'яса — 79 кг, молока щоденно носити по 5-6 літрів. Потрібно було ще здавати нацистам яйця, курей, качок, гусей. З села в 1942 році здано 1536 кг курячого та гусячого м'яса, 72640 яєць. У кого були плодові дерева повинен здавати яблука, груші, сливи, вишні. Кожне господарство повинно було здати 300–400 кг картоплі. Громадяни, яким не під силу було цей тягар і вони не виконували в повному об'ємі податки, притягались до відповідальності.

Жителів села — українців з кожним роком ставало все менше і менше. Наприклад, на 1 січня 1943 року в Троковичах лишилось 1762 українців з 2338, які тут проживали до окупації. А приїхали сюди на постійне проживання 563 чоловіки німецької національності. 29 січня 1943 року головою сільуправи уже був призначений німець — Фрідріх Шейблер. Таким чином сільська влада повністю перейшла до німців.

Українці ніяких прав не мали навіть на своє обійстя. Від повного зникнення місцевого населення, яке сотнями переселялось з села і десятками забиралось в Німеччину, врятувало визволення його радянськими військами в листопаді 1943 р. 406 жителів пішло воювати з ненависним ворогом, з них 197 загинуло, 254 нагороджено бойовими медалями і орденами Радянського Союзу. Односельцю М. І. Бакалову за героїчний подвиг під містом Мелітополем присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Уродженець села Рубан Іван Васильович, керуючи мінометними установками «Катюша», отримав 5 орденів і багато медалей в тому числі «За оборону Москви» та звільнення Будапешта і Відня.

На могилах воїнів визволителів встановлено 2 пам'ятника — обеліски. Односельчанам, що загинули у Німецько-радянській війні поставлено скульптурний пам'ятник.

Повоєнний час
На території села була розміщена центральна садиба колгоспу ім. Леніна, який мав 3373 га сільськогосподарських угідь, в тому числі 2643 га ріллі, три рільничих та одну тракторну бригаду, дві молочно — тваринницькі ферми, млин, пилораму. Напрям господарства — льоно-картопляний з розвинутим хмелярством та м'ясо-молочний.

Колгосп ім. Леніна довгі роки в рослинництві займав перші місця в районі. Значних результатів він досяг, коли головою був Прокопчук Михайло Онисимович, який народився в цьому селі, всю війну провів на фронті, демобілізувавшись повернувся в село і понад 10 років очолював господарство. Після нього головою колгоспу став агроном з вищою освітою Легенчук Олександр Трохимович, який вклав в господарство душу. При ньому по селу були прокладені шосейні шляхи, побудований Будинок культури на 400 місць, двоповерхова контора колгоспу, пождепо, тракторний стан, овочево переробний цех, багато господарських і житлових приміщень. І тільки коли по злій волі, по настанню районного керівництва, він був знятий з роботи колгосп втратив свою славу.

А тільки при його керівництві 136 трудівників села були нагороджені орденами і медалями Радянського Союзу. Орденом Леніна нагороджено доярку Сич Галину Іванівну, ланкову по льону Коротун Ольгу Василівну, вчителя Теодоровича Миколу Григоровича, звання Героя Соціалістичної Праці присвоєно ланковій по льону Рубан Ніні Михайлівні.

Уродженці
Сич Михайло Семенович (1941–2012) — український поет, перекладач, журналіст, художник.
В. П. Євтушенко (1931–1993) — кандидат медичних наук.