Газета «Місто» продовжує у кожному номері спілкуватися з учасниками АТО. Інтерв’ю з одним з них – читайте далі.
Командир одного з відділень Житомирської 95-ої аеромобільної бригади Сергій, за позивним "Гранд", у підпорядкуванні якого – БТР, День Збройних Сил України відзначатиме у Житомирі (має короткострокову відпустку) у своїй родині: півторарічна донька, 17-річний син, дружина, мама і батько-військовий відставник. Сергій не багатослівний. Було важко збагнути, від чого цей, приємної зовнішності вчорашній житомирський таксист, – у постійній задумі і майже не посміхається: таким народився чи, що прибув із Пісок?
- Сергію, що найперше кинулося в очі, коли приїхав у Житомир?
- Здорожчання товарів. Багато офісів, що працювали, тепер закриті. Видно, бізнес не йде. Розумію: війна... Але про все це стараюся менше думати. Хочеться просто насолодитися тишею...
- Якими є Піски?
- Майже повністю зруйнованими. У руїнах школа, магазини, водогін... Немає ні електрики, ні газу. Селище велике, а людей мало. Залишилися тільки ті, хто не має куди і за що виїхати та не впевнені, що десь знайдуть притулок. У 8-річного хлопчика з сім'ї, що поряд з нами, за іграшки – осколки снарядів, хвостовики мін...
Сьогодні телефонував хлопцям з передової, то розповідають, що обстріли посилилися. Б'ють з інтервалом через кожні 15-20 хвилин з усіх видів зброї, на мирних людей не зважають... Піски – це хвіртка донецького аеропорту. Здамо селище – бандити аеропорт заблокують...
- Що говорять місцеві?
- Просять, щоб ми не йшли від них. Всім усе набридло. Люди приходять до нас, ми ділимося з ними продуктами. Велике спасибі волонтерам: вистачає нам і жителям селища. Сепаратисти із кулеметів "обробляють" хати запалювальними кулями. Поцілять у дерев'яний фронтон, і вогонь розгоряється миттєво. Вибігти з укриття, щоб гасити, неможливо – суцільна злива куль.
- Як думаєш, скільки ще триватиме АТО?
- До тих пір, поки ми стоятимемо на місці і даватимемо ворогам перемир'я. Вони у ці проміжки підтягують резерви і постійно стріляють. Нам не дозволено стріляти в них навіть, коли вони стоять перед нами. Лише – у відповідь... У бійців - бажання і готовність раз і назавжди з усім покінчити. Чекають на адекватне рішення командування.
Після кожного "гумконвою" до нас залітають щоразу якісь нові заряди. Ми чуємо це за звуком польоту, за вибухами і якоюсь незрозумілою дією на нас. Що це – невідомо...
- Як на полігоні з випробовування нової зброї?
- Так.
- Зима дуже дошкуляє бійцям?
- Щоб дуже, то досі не відчувалося. Спасибі волонтерам...
- А армійська термобілизна?
- Є комплект. Але за тих умов з одним комплектом не навоюєшся...
- Сергію, якби не волонтери, то що?
- Важко сказати. На сухих армійських пайках довго не протягнеш. Завдяки постійній допомозі волонтерів, чесно кажучи, я не помічав армійського харчування. Велике їм спасибі в моїй особі від усіх хлопців. Кожної поїздки волонтери здійснюють подвиг.
- Де ще, крім вас, населення бере продукти?
- Їх періодично привозять у селище. Але дуже рідко. Наш воїн смакував привезений хліб і мало не проковтнув з буханця кулю – вона застрягла, коли машину обстрілювали дорогою. Бандити стріляють по всьому, що рухається. Місцеві жителі без крайньої потреби за кермо не сідають.
- Що скажеш про російських найманців?
- Думаю, що всі вони потрапили в Україну шляхом обману. Тут побачили, що ніякого фашизму немає, ніхто не розпинає дітей, але сказати не можуть нічого, бо позбавлені права голосу. Хто що заперечить озброєній банді?
- Дякую тобі, Сергію.
- Ще обов'язково передайте нашу вдячність дітям, які передають нам через волонтерів листи і малюнки. Буває, пишуть усім класом. Листи перечитуємо... Малюнки – на стінах бліндажів за найдорожчі прикраси... Вони підтримують нас більше всього... Велике спасибі...
Антон БЕЗДІТКО, газета «Місто»