Газета «Місто» про раннє дитинство Святослава Ріхтера в Житомирі

Святослав Теофілович Ріхтер – наш земляк з німецьким корінням, один з найвидатніших музикантів сучасності, піаніст №1 XX століття, культурний і громадський діяч. Він – лауреат Першої премії на Всесоюзному конкурсі музикантів-виконавців (1945), Сталінської премії (1950), Ленінської премії (1961), Державної премії РРФСР (1987), Народний артист СРСР (1961), Герой Соціалістичної Праці (1975), Почесний Доктор Страсбурзького університету (1977), Народний артист Російської Федерації, Дійсний член Академії творчості. Ріхтер також нагороджений багатьма орденами.

Будинок, в якому народився Святослав Ріхтер 20 березня (за новим стилем) 1915 року в Житомирі, знаходиться на Великій Бердичівській вулиці №89 і побудований в 1901-му власним коштом меценатів братів Дуриліних як пологовий притулок для незаможних мешканців міста.

Батько Святослава, Теофіл Данилович Ріхтер, німецький піаніст, органіст і композитор, після переїзду з дружиною в Одесу – викладач Одеської консерваторії та органіст Одеської кірхи. Був репресований органами НКВС у 30-ті роки Великого терору. Мати, Ганна Павлівна Москальова, походила з російських дворян.

Під час Громадянської війни сім’я була розділена, і Ріхтер залишився в Житомирі у тітки Тамари Павлівни, від якої успадкував любов до живопису – його першого творчого захоплення. Любов до рідного міста він зберіг на все життя і через багато років згадував дитячі враження від Житомира:
«…Мы с тетей Мэри пошли в Богоявленский монастырь на Бердичевской. В этой деревянной и очень красивой церкви мы бывали дважды или трижды. Тетя говорила мне: «Здесь нужно стоять тихо». Я видел большую икону Богоявленской Богоматери, в этом было что-то святое.
…Этот дом нотариуса Филиппова (колишній загс на розі вулиць Шевченка і Великої Бердичівської) я запомнил с раннего детства и считал его самым красивым зданием в Житомире.
…Мне было четыре года. С тетей Мэри мы совершили большое путешествие по Бердичевской улице. Помню, шли целую вечность, и я очень устал.
…Раннее детство в Житомире – мои лучшие годы. В нашей семье царил культ природы, была близость с ней, общение с ней. Природе поклонялись, ее обожествляли. До 7-8 лет я верил в эльфов и русалок, рисовал в воображении духов, жил в мире сказок. Любовь к природе я сохранил на всю жизнь. Какие чудесные места над Тетеревом! Здесь сама природа настраивает на поэтический лад, и хочется отобразить эту красоту звуками и красками».

В 1922-му сім’я з’єдналася, і Святослав почав в Одесі під керівництвом батька вивчати гру на фортепіано і композицію. Тоді ж він написав кілька театральних п’єс, зацікавився оперним театром і планував стати диригентом. З 1930-го по 1932 рік Ріхтер працював піаністом-концертмейстером в Одеському будинку моряка, потім – в Одеській філармонії.

Перший його сольний концерт, складений з творів Шопена, відбувся в 1934-му. Незабаром після цього молодий талановитий музикант отримав посаду акомпаніатора в Одеському оперному театрі.
В 1937 році Ріхтер став студентом Московської консерваторії, однак уже восени був з неї відрахований (після відмови вивчати загальноосвітні предмети) і повернувся до Одеси, але на вимогу його викладача по класу фортепіано Генриха Нейгауза повернувся до Москви і поновився в консерваторії. Московський дебют піаніста відбувся 26 листопада 1940 року – в Малому залі консерваторії він уперше після автора виконав Шосту сонату Сергія Прокоф’єва. Ще через місяць Ріхтер уперше виступив з оркестром.

Під час війни Святослав Ріхтер займався активною концертною діяльністю – виступав у Москві, гастролював іншими містами СРСР, грав у блокадному Ленінграді. Піаніст уперше виконав низку нових творів, у тому числі Сьому фортепіанну сонату Сергія Прокоф’єва. В 1943-му Ріхтер познайомився зі співачкою Ніною Дорліак, яка згодом стала  його дружиною. Вони часто виступали разом на концертах. Добрим товаришем і наставником музиканта була Ганна Іванівна Трояновська. В її будинку в Скатерному провулку він займався грою на знаменитому роялі Метнера.

По війні Ріхтер здобув широку популярність, перемігши на Третьому всесоюзному конкурсі музикантів-виконавців (перша премія була поділена між ним і Віктором Мержановим), і став одним із провідних радянських піаністів. Концерти маестро в СРСР і країнах соцтабору мали велику популярність, а от виступати на Заході йому не дозволяли ще багато років. Це було зумовлено тим, що Ріхтер мав дружні стосунки з «опальними» діячами культури, серед яких були Борис Пастернак і Сергій Прокоф’єв. У роки негласної заборони на виконання музики цього видатного композитора піаніст часто виконував його твори, а в 1952-му вперше (і єдиний раз у своєму житті) виступив як диригент, провівши прем’єру симфонії-концерту для віолончелі з оркестром (соло – Мстислав Ростропович). Дев’ята соната Прокоф’єва була присвячена Ріхтеру і вперше виконана ним же.

Справжньою сенсацією стали концерти Ріхтера в Нью-Йорку та інших містах США в 1960-му, магнітофонні записи яких і донині вважаються еталонними. Того ж року музиканту присудили премію «Греммі» (він став першим радянським виконавцем, удостоєним цієї почесної нагороди) за виконання Другого фортепіанного концерту Брамса.

У 1960-1980 роках Святослав Ріхтер продовжував активну концертну діяльність, даючи понад 70 концертів на рік. Він багато гастролював різними країнами і вважав за краще грати в камерних приміщеннях, а не у великих концертних залах. У студії піаніст записувався мало, натомість збереглося чимало «живих» записів з концертів. Під час виконання на його вимогу на сцені була повна темрява, і лише ноти, що стояли на пюпітрі фортепіано, підсвічувались лампою. На думку музиканта, це давало публіці змогу сконцентруватися на музиці і не відволікатися на другорядні моменти.

Ріхтер – основоположник ряду музичних фестивалів (зокрема знаменитих «Грудневих вечорів» у Музеї імені Пушкіна – з 1981 року), в рамках яких виступав з провідними музикантами сучасності, серед яких – скрипаль Олег Каган, альтист Юрій Башмет, віолончелісти Мстислав Ростропович і Наталія Гутман. На відміну від багатьох своїх сучасників, Ріхтер ніколи не займався викладанням.

В останні роки життя маестро часто змушений був скасовувати свої концерти через хвороби, але попри це при першій же нагоді продовжував виступи. Останній концерт піаніста відбувся в березні 1995-го в місті Любек (Німеччина). Наприкінці життя Ріхтер мешкав у Парижі, але 6 липня 1997 року повернувся в Росію. Помер Святослав Теофілович у Москві 1 серпня 1997-го від серцевого нападу, похований на Новодівочому цвинтарі.

Олександр ГУЦАЛЮК, газета «Місто»