Газета влади і владний журналіст – речі сумісні чи взаємовиключні?

6 червня – День журналіста

В переддень Дня журналіста, насамперед, хочеться теплим добрим словом згадати всіх своїх колег, хто творив газету «Місто» впродовж років її існування.

Можливо, хтось сторонній дорікне, що не завжди газетярі говорили правду, інколи замовчували злободенні теми, згладжували гостроту проблем. Та лише той, хто "варився" у редакційному котлі, хто знає, у яких інколи двобоях із можновладцями відстоювався черговий номер, або як лише двоє «писак» видавали "на гора" газету-лялечку, якою зачитувалися тисячі передплатників, або як на «голодному пайку», без зарплати у кілька місяців, володарі воістину золотого пера оббивали пороги ситих і вдоволених життям та писали, як у нас все гарно і добре, бо газеті треба було виживати, лише ті можуть скласти правдиву ціну журналістській праці.

Кажуть, що преса – це четверта влада. Але коли газета належить владі першій, то чи вона влада? Чи може бути журналіст, який працює у газеті, де редакційна політика чітко визначена і означена жорсткими рамками, бути володарем правдивого слова, відстоювати свою позицію?

Хтось скаже, що це – філософські й риторичні питання. Для багатьох журналістів, які працювали в газеті «Місто», - це питання, відповідь на які очевидна і однозначно ствердна. Коли ти справді ЖУРНАЛІСТ, ти маєш свою позицію, свою точку зору, ти навіть поміж рядками можеш сказати правду, ти із усього зібраного інформаційного хаосу зумієш відібрати зерна вагомі, значимі й подати їх читачу цікаво та неупереджено.

Можливо, не кожен, хто творив газету, над цим задумувався, як і не кожен представник влади, який курував газету, це відчував. Люди є різні, погляди різні, як і підходи до праці, розуміння її значення. Було багато курйозних моментів у стосунках двох сторін. Було таке, що представники влади заходили до редакції просто попити кави і у дружній атмосфері обговорити тематику наступного номера; були такі, які тікали десь задніми ходами від журналістів, від їх гострих запитань; було, що редактора, який вивів газету з величезної боргової ями, раптово звільняли і призначали більш лояльного до влади; також було, що дехто змушував переверстувати по 2-3 сторінки вже готового газетного номера, бо там не було фото першої особи, а потім та особа, привселюдно видаючи із себе демократа, ганила журналістів, що забагато тих фото на кожній сторінці, і вчила як насправді треба писати…

Прикладів можна навести багато-багато, бо це ціле життя, оповите людськими стосунками, емоціями, пошуками себе, істини, і ще чогось набагато дрібнішого, можливо, й геть незначного. Але таке наше буття, що складається із різних неймовірних граней.

Час спливає, змінюються роки і люди, змінюється наше суспільство. Якщо ці рядки побачать світ – це перша ознака, що зміни відбуваються неабиякі й кардинальні. Є вже надія на взаєморозуміння та взаємопідтримку двох влад: влади місцевої і влади написаного чи мовленого слова, є надія на світле майбутнє на українській землі.

Отож ще раз, з огляду років (а газета «Місто» у складі комунального підприємства «Інформаційно-видавничий центр Житомирської міської ради і виконкому» була заснована дев’ятнадцять років тому) хочеться скласти славу творчому колективу редакції газети та міського радіомовлення. Все-таки тут гранили свій талант такі нині відомі журналісти як Віктор Радчук, Сергій Юхимчук, Сергій Сорока, Віктор Шпак (зараз власкор газети «Урядовий кур’єр»), Лариса Бекета (співробітник ІА «Українські новини»), Зоя Юхимчук (УНІАН), Ірина Остапчук (екс-заступник начальника управління преси та інформації ОДА, екс-прес-секретар обласної ради, нині прес-секретар Офісу реформ у Житомирській області), Галина Товкач (прес-секратар ДПА в області), із радійників - Емма Будник (зараз прес-секретар Департаменту охорони здоров’я ОДА), Оксана Кропивницька та Катерина Міщенко (працівники телебачення), письменники Олексій Опанасюк, Юрко Гудзь та Марія Пономаренко. Перелік можна продовжувати ще і ще.

Головне - є надія, що й надалі газета буде гарною школою справжньої журналістики.

Ярослава ПОЛІЩУК